Східний Донбас

В усьому світі давно відомо, що всяка влада від Бога. Оскільки ми, українці, живемо у демократичній державі, то зміна влади у нашій країні відбувається за всенародним волевиявленням, тобто шляхом прямого голосування. Під час чергових президентських виборів у 2010 році Господь мабуть заснув, і, як казав перший Президент України Л. Кравчук: "Маємо те, що маємо…" Це якраз той випадок, коли влада у нас не від Бога, й ображатися на когось нема підстав. За кого проголосували, того й маємо. На цих виборах, Президентом України, був обраний Віктор Янукович. Президент, як Гімн, Герб і Прапор є символом держави. Президента обрали, все, крапка. Треба зупинитись, потрібно домовлятися, треба працювати.

Але чи можна домовлятися, коли з обранням нового Президента, починається заміна і перестановка кадрів. І кадри ці міняються від Адміністрації Президента й аж до середньої ланки на місцях.

Віктор Янукович народився, жив і працював до свого президентства у дуже специфічному регіоні України – Донбасі. За радянських часів це був потужний, індустріальний з населенням біля семи мільйонів чоловік, регіон, у який входили Донецька і Луганська області. Населення Донбасу за національним складом є дуже строкатим. До того ж у ті самі радянські часи, Донбас, в силу різних причин, був найкримінальнішим регіоном неозорого Союзу. До чого це я веду? Та до того, щоб читач розумів, звідки, з якого краю походить наш шановний Президент, на якому ґрунті він ріс, вчився і ставав керівником і політиком. І звичайно ми повинні б знати кадри, які почав розставляти Президент на великі та малі посади по всій Україні. Ці кадри пройшли "велику школу". Після розпаду Союзу були ще й "розвеселі бандитські" дев’яності роки. І те, що робилося тоді у різних регіонах України на ниві "дерибану народного надбання" у порівнянні з тогочасними подіями у Донбасі, було просто дитячими пустощами. У Донбасі було що ділити, було за що боротися. Там все проходило по серйозному, по дорослому. Прийде час і колись обнародують правду про ті події, а також розкажуть про героїв тих подій.

Великі статки і великі гроші – це чиїсь гіркі сльози і ріки людської крові. Це не мої слова – це "класика жанру". В усьому світі, всі дуже багаті люди, ніколи не пояснюють походження свого першого мільйона. Я акцентую увагу читача на цьому, щоб було зрозуміло, який "цінний" кадровий резерв має в своїх руках наш Президент.

Ставши Президентом України, Віктор Федорович почав свою діяльність з заміни місцевих владних команд по всій Україні. Новими керівниками майже всіх ОДА стали вихідці з Донбасу. Генеральний прокурор України В. Пшонка – виходець з Донбасу, Міністр внутрішніх справ А. Могильов – донецький хлопець. Голова Нацбанку С. Арбузов – друг сина Президента, також з того краю.

Цей процес ми можемо прослідкувати на прикладі Кіровоградщини. Головою Кіровоградської ОДА був призначений Сергій Ларін, звичайно ж земляк Президента. Перший заступник голови облради – О.Шаталов, також донецький. Начальником УМВС у Кіровоградській області призначили
К. Пожидаєва з Донецька. Ще декілька ключових посад в нашій області займають вихідці з Донбасу. Дійшло до того, що в Кіровограді й області не знайшлося людей на посади начальника Управління захисту прав споживачів та керівника приймальні, де записують людей на прийом до голови ОДА. І цих "цінних спеціалістів" привезли до Кіровограда також звідти.

Якась логіка у цьому є. Будуть працевлаштовані на хлібні місця свої люди. А перевірені кадри – запорука лояльності. Але, чи краще будуть виконувати службові обов’язки "варяги", чим це робили б місцеві кадри, запитання не з простих. Тільки час зможе відповісти на це питання. Мені ж вік  і досвід підказують, що привезені люди не будуть краще працювати за місцевих. І не тому що вони не здатні, ні, тут – інше. Просто, ці люди потрапили у незнайоме їм середовище. Ментальність населення Кіровоградщини дуже відрізняється від ментальності населення Донбасу. Різниця у розумінні того хто є хто – величезна. Кіровоградці вважають себе українцями. Донеччани, образно кажучи, до цього часу сидять на уламках СРСР і українцями себе не вважають, або майже не вважають. Ця люмпенізована, зросійщена маса народу вважає себе "укрАинцамы". Так завжди кажуть депутати Верховної Ради України від Партії Регіонів. Особливо яскраво це виходить у М. Чечетова. При вимові слова українці, високоповажні можновладці наголос роблять не на букву "ї", як прийнято в українській мові, а на "а" у другому складі вимовленого на суржику слова "укрАинцы". От тільки не зрозуміло, чому "укрАинцы", може від слова "украсть". Хто там зрозуміє тих депутатів, вони краще знають, як "украсть" і як забрать.

І, як ми вже говорили, вихідцям з Донбасу складно й важко працювати в україномовному, українському середовищі. За винятком Сергія Ларіна, всі ці зальотні "варяги" української мови не знають, не вчать і не бажають вчити. А від цього у них виникають певні труднощі при спілкуванні з підлеглими та з людьми, які приходять до них на прийом. Ще один негатив від цих "варягів" у тому, що дивлячись на них, вже й наші не один раз перефарбовані перевертні починають "цвенькати" на російськомовному суржику. Я ще раз наголошую, що мова, якою розмовляють жителі Донбасу, півдня України і Кіровограда, така ж російська, як мова, якою виголошує свої спічі Микола Азаров – українська. Справжню російську мову можна, при бажанні, почути з уст Предстоятеля РПЦ, Патріарха Кирила. А це зовсім інша мова.

Далі за мовою йдуть інші труднощі в роботі спеціалістів з Донбасу. Ці люди не знають місцевих реалій. Вони жили зовсім у іншому інформаційному, соціальному й культурному середовищі. Наші люди – нащадки козаків, хлібороби з діда-прадіда, розважливі, спокійні, толерантні. Менталітет донеччан формувався у агресивному пролетарському середовищі на базі селищно-шахтарсько-заводської культури. По характеру ці люди жорсткіші, прагматичніші з абсолютним несприйняттям історії, мови і культури України. Звичайно, вони не знають побуту, укладу життя й основ буття українського народу. Для них було б найкращим, щоб Україна була без українців, тобто зрусифіківана й денаціоналізована до рівня Донбасу.

Підсумовуючи все це, потрібно зазначити: "А навіщо і заради чого вся ця донбасизація? Та й кому це вигідно?"

Може знову хтось із "сірих кардиналів" підставляє Президента України? Може знову комусь хочеться, щоб в українському суспільстві був "напряг і хаос"? Якось би пора вже наводити у суспільстві мости порозуміння. Пора б вже сідати і владі, і опозиції за стіл переговорів. Бо у протистоянні української влади та опозиції завжди виграє третя сторона, яка знаходиться за межами України. І не має значення хто це буде – Бухарест чи Москва, у програші завжди залишиться Україна і українці.

Двадцять років ми колотимось і ніяк не можемо зрозуміти, що нам це не на користь. Двадцять років ми не розуміємо, що граємося з вогнем. Нам ніяк не доходить, що Україна належить нашим нащадкам і ми мусимо передати їм прекрасну, процвітаючу і незалежну державу. По іншому бути не може.